"Владимир Владко. "Аргонавты вселенной". НФ роман (на укр. языке). {new} [N]" - читать интересную книгу автора

Тiльки тепер до людей на схилах долинули звуки лютого шипiння,
яке переходило у високий свист, наче хтось розривав величезний
шмат полотна.
Секунда, двi, три... Астроплана вже не було в долинi, вiн ви-
летiв на рейкову дорогу i мчав уздовж неї до Казбеку. Але його
прискорення було таке стрiмке, рух так наростав, що вiн майже
зразу-таки зник, немов розчинився в повiтрi. Тiльки хмара сiрого
диму, що повiльно розпливалася в стривоженому повiтрi, нагадува-
ла про шлях, яким пролинув мiжпланетний корабель уздовж рейкової
злiтної дороги. Лише спостерiгачi на спецiальних вишках, де стоя-
ли стереоскопiчнi пiдзорнi труби, заздалегiдь наведенi на верши-
ну Казбеку, вiдзначили, як в одну невловиму мить над нею промай-
нула крихiтна темна рисочка, що вiдiрвалася вiд рейкової дороги,
i зникла за обрiєм. Та ще на екранах радiолокацiйних приладiв,
ледь здригаючись, позначалася свiтлова крива лiнiя польоту ас-
троплана "Венера-I", який покидав земну атмосферу...
У каютi корабля не було чути звукiв ракетних двигунiв вiзка.
Микола Петрович вiдчув лише, як поважчало його тiло, як воно по-
чало глибше втискуватися в еластичнi подушки крiсла. Це було
тiльки початком. Потiм тiло наче налилося свинцем, подушки крiсла
натиснули на нього з усiх бокiв. Напруження дедалi збiльшувалося,
швидкiсть наростала. Треба терпiти, це неминуче, швидкiсть дiйде
до передбаченої норми i спиниться на нiй, треба чекати i освоюва-
тися...
Риндiн спробував поворушити рукою. Вона майже Не слухалася,
обважнiла так, немов на нiй повисли гирi. Перед очима пливли фiо-
летовi кола, переплiтаючись i розпливаючись. А як почувають себе
Сокiл i Ван Лун?..
Напружуючи всi сили, вiн дотягнувся рукою до пульта i натис-
нув на одну з кнопок. Спалахнуло жовте очко сигнальної лампочки:
увiмкнулася гучномовна телефонна установка.
- Як почуваєте себе, друзi? - промовив Риндiн напруженим го-
лосом, який дивно змiнився.
- Все гаразд, Миколо Петровичу,- почув вiн голос Ван Луна,
що також змiнився i був дивно напружений.- Гадав, буде важче.
Очевидно, добре допомагають гамаки. Вони прогинаються дедалi
бiльше. Вiдтягуються назад.
- Незабаром все це скiнчиться,- спробував сказати цiлком не-
вимушено й безтурботно Риндiн.- Ми йдемо вже на наших власних
двигунах. Вiдчуваєте вiбрацiю?
- Аякже! Скiльки набрали?
- Майже п'ять тисяч метрiв на секунду,- вiдповiв Риндiн, гля-
нувши на шкалу покажчика.- Ну, тихо! Мовчимо!
Швидкiсть наростала. Яка все-таки страшна рiч це переванта-
ження! Якщо воно перевищить припустимi межi, то дiятиме руйнiвно
на нервову i серцево-судинну системи людини, на органи слуху й
зору. Академiк Риндiн знав, що перевантаження пiд час прискорен-
ня астроплана буде не бiльше як потрiйним. Але й в цьому разi па-
сажири змушенi деякий час вiдчувати потроєну важкiсть. Його влас-
не тiло, яке важить за звичайних умов сiмдесят п'ять кiлограмiв,