"Оксана Забужко. Дiвчатка" - читать интересную книгу автора

ось це ятрило, що - як же, з чужими? Як давати чужим знiмати з себе
трусики? - на тiм, що далi, уява туманилась, вiд чого мука була ще гiршою,
але таки найгiрше було: Ленцю, а я? Як же я?... Дивна сумiш знехтуваности,
споневажености i статевої, й вiкової, ну й жiноцької, вжеж не без того:
як-не-як Ленцю було обрано, факт очевидний i необорний, обрано тими хлопцями
для якогось iншого життя, а ти махом опинилася в смiшних, незграбних,
сутулих вiдмiнницях, проваджених до театру зобабоки татом i мамою, як двома
конвоїрами: кудись вона тебе не впустила, до чогось найголовнiшого в собi не
дала доторкнутися, i значить, усе-все було неправдою, бо пiд найсвiтлiшими,
найекстатичнiшими спалахами вашої єдности, що то здавалась такою навилiт
прозорою, завжди був ховався той гiгантський темний льох, повний запечатаних
соромiтних скарбiв, уу-у, яка ж я була iдiотка!... - i нiчнi ридання в
подушку: глухо, давлячись, щоб не почули батьки...)
I тому, коли на класних зборах Дарка, як голова ради загону ("таварiщ
прєдсєдатєль совєта атряда": б'є барабан, мов перед стратою, вноситься
прапор червоного плюшу з жовтими китицями...), - i як колишня подруга
Скальковської, атож, без такого вiдмежування не обiйтись було, товкмачили
їй, кожне наодинцi, завуч, i класна керiвничка, i всi, всi, всi, iнакше
Ленчине падiння i її потягло б за собою кудись на безвiсть, навiть помислити
страх, - коли вона мусила оголосити "пєрсональноє дело" Скальковської й
першою забрати слово (...i знову попервах той дивний резонанс вiд стиснутого
гортанню голосу, що нiяк не проковтується, - вiн вiдлунює зсередини тобi в
головi, цiлий час чуєш власну голову...), - вона здала Ленцю так, як од неї
не сподiвався нiхто - анi сама вона од себе.
Найбiльше це мусило нагадувати розпаношену, по наростаючiй, атаку
маленького злого собачати - наскоками, наскоками, за литки, от уже
показалася кров, i знов, i далi - до м'яса: а пригадай! пригадай, що ти
казала менi про товаришiв у класi - що вони всi обмеженi нiкчеми! (природно,
обмеженi нiкчеми пiсля цього вмент зiмкнули лаву, й Ленця опинилася в повнiй
iзоляцiї). Ти сама поставила себе понад класом! понад колективом! ти
вирiшила, що ти краща за iнших, що тобi бiльше, нiж iншим, дозволено, i ось
до чого це привело, - твоїм товаришам (правильно, не "менi": спершу створити
лаву, вiдтак промовляти вiд її iменi...) сьогоднi соромно за тебе!... I так
далi, на п'ятiрку з двома плюсами i знаком оклику, - та нi, вже й оцiнки
такої нема...
I не був то адмiнiстративний раж (як кому сторонньому, ще й не надто
тямкому, могло б видатися), анi, тим менше, намагання спасти власну шкуру
(як випадало б висловитися, коли б не про дiтей мова), а тiльки яра,
всепереможна хiть, хай i востаннє, а таки мати Ленцю - наверненою й
розкаяною, ревно благаючою прощення за зраду. (А що власної, своєї над нею
влади в Дарки вже на таке не було, то вона й удалась до єдино пiд ту пору
приступної, послужливо пiдсунутої їй дорослим суспiльством: "таварiщ
прєдсєдатєль совєта атряда" - i б'є барабан, ох як же вiн бив, аж морозом
пiд шкiру, шаманський бубон, тимпан, правильно, всi поворотнi моменти в
життi мають бути обставленi врочисто, як обряд iнiцiацiї в первiсних племен,
а чим вам, питається, перший акт колаборантства - не iнiцiацiя?...)
Вiдповiдно й зчитувати з Дарчиних слiв би належало, мов ультрафiолетовим
чорнилом пiд ними виписане: пригадай! пригадай, як ти казала, що я - єдина
рiдна тобi душа, єдина, з ким ти можеш поговорити, пригадай, як я казала про
"Doors": нiби справдi дверi розчиняються, - а ти з мiсця пiдхопила: такi