"Оксана Забужко. Дiвчатка" - читать интересную книгу автора

ньому свої крохмальнi банти-пропеллери Римочцi вже нiяким побитом не
випадало. Дарка сама була оглушена й налякана Римоччиним неочiкуваним
заламанням, до того iстеричного крику все було ще для неї достатньо
бездумною, азартною грою на пiдкорення, i кiлька днiв потому вона пролежала
вдома з безпричинною температурою, не вмiючи нiчого пояснити батькам, -
головна мука полягала на тiм, що Римочка, пихата й ненависна, з її постiйним
пханням у старости й сандружинницi, з тою гидливо вiдкопиленою губою, з якою
(явний спадок дєдушки-чекiста, чого Дарка натодi оцiнити ще не вмiла, але
нутром реєструвала непомильно) розглядала, чергуючи, вимащенi чорнилом
пальцi дiтлашнi й вiдсилала "мити руки з милом", з її методичною зуб-рьожкою
й нескаламученою впевненiстю у власнiй досконалостi - аж навiть раз
мимохiдь, знехотя зроненим про Дарку, що та, бачся, "теж вiдмiнниця" ("Це
ти - теж!" - негайно вiдреагувала доглибно обурена Дарка), з її лиснючими
сатиновими нарукавниками й змiнним взуттям у спецiальнiй рожевiй торбинцi -
також рожевими, як у маленької принцеси, справжнiми черевичками на пiдборах:
"У тєбя такiх нєт i нє будєт, ето мнє папа прiвьоз iз Копенгагена", - ця
Римочка зненацька виявилась дитиною, такою самою, як i Дарка, i через неї,
Дарку, ця дитина кричала од горя. Тато з мамою теж перестрашились: Дарка
почала стогнати увi снi. Вона б радо помирилася з Римочкою, перепросила б i
втiшила, якби знала, як, - досвiд замирень у неї був тiльки з мамою й татом,
якi, що б не траплялося, вкiнцi завжди опинялися в позицiї душпастирiв -
мовляв, iди i бiльше не грiши, - i можна було бiгти гратися вистрибом, з
легким серцем, з хутко висихаючими, сонечко пiсля грози, слiзьми, а тут щось
було зламано, непоправно i назавжди, - в Римочцi, в свiтi, в нiй самiй, i з
вилому, як iз дiрки в парканi, повзла й клубочилася густа, гаряча коричнева
тьма, - а коли гарячка спала й Дарка знов пiшла до школи, Римочки в їхньому
класi вже не було.
Вiддаленим наслiдком цих подiй можна вважати те змiшане почуття вини й
сорому, що звiдтодi незмiнно заполоняло Дарку при зустрiчi з кожним євреєм i
сяк-так розсмоктувалося тiльки при ближчому, вже таки особистому знайомствi.
Прямим, незабарним наслiдком стала Дарчина прищухлiсть, сумирнiсть i
глибоководне занурення в книжки (саме тодi розпочався в неї перiод запiйного
читання) - аж до кiнця навчального року. А з початком нового в класi
з'явилась новенька.


***

Майже про всiх людей, що вiдiграли в її життi хоч трохи варту окремого
епiзода ролю, в Дарки зберiгся перший спогад - схований у пам'ятi, як на днi
шухляди, моментальний знiмок iншого, чужого , за Бог його зна якими й
прикметами з мiсця вирiзненого, вихопленого оком з-помiж багатьох , з
безладно захаращеного тла решти свiту - як нехибна обiцянка майбутнього.
Розкладенi вряд, цi знiмки явили б низку найрозмаїтiших i найнесподiванiших
ракурсiв - вiд блискавичного поцiляння, навпроти себе, очима в очi, що
викрешує межи двома вольтову дугу найкоротшого зв'язку (очi синi, очi сiрi,
очi зеленi, всi з однаковим заворожливо-скляним блиском старовинного
кришталю - все чоловiчi очi: втiм, як знати, якi в цю мить у тебе?), - i до
зроблених нiби прихованою камерою, коли об'єкт iще тебе не бачить i не
пiдозрює, що йому судилося кимось для тебе стати, - ракурси профiльнi, у три