"Оксана Забужко. Дiвчатка" - читать интересную книгу автора

годували лебедiв iз Ленчиними шиями, а коли лебедi попливли спати, дивились
на захiд сонця, на гостро, скалчасто палаючу кармазинову дорiжку на водi -
розширеними, як од жаху, Ленчиними очима: стiльки краси - казала Ленця, її
тонкi, такi тонкi, аж здавались пiдсиненими, повiки метеликово здригалися, -
стiльки в свiтi краси, як це все вмiстити?... Знаєш, Дар, я часом до ранку
не можу заснути, все думаю - голова йде обертом, як од висоти: як же це все
вмiстити, коли свiт такий величезний?... I знаєш, - повiки завмирали, разом
iз серцем у Дарчиних грудях, над мулатськи-вивернутою, як для поцiлунку,
горiшньою губкою знати було росянi бiсеринки: наслiдок невидимої оку
внутрiшньої надсади, - знаєш, Дар, менi здається, зi мною от-от має
трапитися щось дуже прекрасне або дуже страшне, щось таке, таке, - на
пальцях, що стискали край лавочки, проступали бiлi плями суглобiв, - вiд
чого я нарештi зумiю все вмiстити, охопити, розумiєш?... Дарка дрiбно-дрiбно
тремтiла всерединi - не од холоду, бо щокам i губам було гаряче, а од
вiдчуття, наче в долонях у неї ворушиться метелик, з дитинства ж бо кожен
знає, що коли метеликовi обдути з крилець всенький пилок, вiн неодмiнно
помре: нiкого в життi - нi до того, нi пiсля - їй так звiрино-болiсно не
праглось захистити, нi перед ким вона не вiдчувала такого обмираючого, до
повного отерпу кiнцiвок i нутра, захвату, як тодi перед Ленцею, всi пiзнiшi
зв'язки були тiльки сколками, вiдблисками з цього почуття, як отi лелiтки
кармазинового вогню на водi (тро-о-ошки щось подiбне в коханнi з мужчиною,
коли, роз'єднавшись, розпавшись тiлами, по якiйсь хвилi знову
ненаситно-стражденно тягнешся до нього, бо не знаєш, що ще можна зробити з
цiєю нерозчинною, як стiна, плоттю, окрiм як повторно прийняти в себе, бо
нема способу злитись назавше i всiм єством - так, щоб уже не
роз'єднуватись, - але то грубiше, примiтивнiше, взагалi, вiд часу, коли
обростаєш усвiдомленою плоттю, все робиться дедалi простiшим i
однолiнiйнiшим, - а може, здогадується тепер Дарка, може, бути сестрою:
старшою сестрою - то такий самий прирожденний iнстинкт, як i бути матiр'ю, i
украдене в неї, одинокої дитини в батькiв, сестринство роками набрякало в
нiй безпритульним, щоб у слушну мить всiєю вагою обрушитись на Ленцю -
Ленцю, котра вочевидь потребувала чогось iншого?...), - оглушена й
ослiплена, Дарка низько схилилась над зошитом, намагаючись не дивитись на
Ленцю в кутку, хоч та знай жалiсно осмiхалася до неї звiдтам кутиком рота,
мов знала, про що вони тут шелестять iз Маринкою Вайсберг: те, що вчора
Ленця так безоглядно ввiрила їй наикоштовнiшу, наикрихкiшу частину себе,
означало для Дарки свого роду присягу на абсолютну й беззастережну вiрнiсть,
тож, крiм урази кожного люблячого вiд того, що люблений виявляється
непрозорим, що поза нами провадить якесь своє життя i може мати вiд нас
якiсь секрети (мiрятися ногами з дурепою Маринкою, хихикати, тулитись
стегнами одна до одної, пiддерши пелену, менi вона нiколи не пропонувала
такого, геть i згадки не було...), - крiм цього, тут була ще й мука
ображеної любови, яка вимагає всього нараз, негодна вдовольнятися урiзаними
порцiями, i тому приречена постiйно ставити пiд сумнiв справжнiсть
отриманого: невже вчора вона менi брехала, як можна бути такою, такою -
облудною, Дарка точно пам'ятала, що на думку їй спало саме це слово, на
перервi вона продибала повз Ленцю в гордому мовчаннi, цiлий наступний урок
пiшов на вговтування, на вiдтерпання оголомшених змислiв, а вже на наступнiй
перервi Ленця пiдступилась до неї сама: ти що, ти сердишся на мене?... Менi
треба з тобою поговорити , - мовила Дарка не-своїм голосом, що стояв лубом