"Оксана Забужко. Дiвчатка" - читать интересную книгу автора

одне - вiд повноти почуттiв укласти до рота i, бажано, проковтнути, як це
чинилося з пелюстками найгарнiших квiтiв на клумбi в дворi: вiдскубувалося й
жувалося, гiркий смак i зеленкувата, при вiдпльовуваннi, слина, причiм iз
роками такий первiсний смисл анiскiлечки не мiняється, хiба що
затуманюється), - треба прожити вiк, щоб зрозумiти, що колись давно дорослi
тебе одурили, - що насправдi нiчого живого: нi квiтки, нi кроленяти, нi
людини, нi країни, - мати якраз i не можна: їх можна тiльки знищити, тим
єдиним ствердивши факт посiдання.


***

...I ще тут, - казала Ленця, але то було вже iншого разу, в неї вдома,
перед великим, тьмяно полискуючим дзеркалом у темно-бурiй рiзьбленiй рамi, -
вона першою розщiпнула сукенку на грудях, оголивши двi атласистi бретельки
на кубiстично-кiстлявому, iз самих рiзко випнутих горизонталей змонтованому
плечi, - вона давно вже носила лiфчик, Дарка бачила, коли вони перевдягались
перед фiзкультурою, її добiрну, бiлоснiжну нейлонову бiлизну, де тiльки
дiставали батьки? - але там, серед запаху звалених у кутку старих, шорстких
на дотик мат i задавненого поту, була просто добiрна бiлизна, а тут, коли
Ленця, не зводячи з Дарки отих загiпнотизованих очисьок, майже чорних од
розширеної на всю райдужку зiницi, зсунула з плеча бретельку - нiжний,
перламутрово-рожевий вершечок грудi випорснув iз чашечки, як висолоплений
язичок, i водночас Ленчинi пальцi, зашпортуючись у гудзиках, мов питаючись
дозволу, стали обережно розстiбати кофтинку на Дарцi, й вона вгледiла поруч
iз Ленчиним - свiй, тiльки темнiший, червонiший, як вишнева кiсточка, - їй
зненацька прилила до голови вся кров, i зiр потьмарився; Ленця легко-легко
нахилилась над її грудьми, i Дарка вiдчула її мокрi, вбирущi вуста, i
мурашки, що сипонули поза шкiру, i свiй прискорений вiддих, - i все
зненацька попливло, а чи то сама вона, Дарка, пливла, зсувалася кудись у
невiдомiсть, у щось чадне й гаряче, щось недозволене й владно-притягальне,
порiвняно з чим уся її дотеперiшня воля-до-влади, її першiсть у класi,
олiмпiади, капiтанство в шкiльнiй командi - все було смiшним i мiзерним,
наче скинутий пух, i вона випручувалася з того новою, темною й могутньою, як
гроза: зразу з цiлий свiт завбiльшки, - ох Ленцю, Ленюсю, двi дiвчинки з
розхристаними пазушками в глибинi дзеркала, де Ленця притулила її поцiловану
грудь до своєї, дотикаючись сосками, й тихенько напiвспитала: "i ще тут",
показуючи на другу, - i так воно все й почалося.
I закрутило, й понесло...
Всi їхнi великi перерви плiч-о-плiч на пiдвiконнi, блукання парком
пiсля урокiв, запiйнi розмови, розмови, розмови, ненаситнi, мов у двох
нiмих, що зненацька вiднайшли дар мови, або в малят, що тiльки-но навчилися
говорити - та вони й справдi вчилися говорити, вчилися перекладати себе на
слова й голос iнакше, нiж того вимагали дорослi, - про сенс життя, про
майбутнє людства, буде вiйна чи нi, про власне дитинство, просто страх,
скiльки спогадiв пре з тебе через верх у такому вiцi - "пам'ятаю, коли я
була маленька", - а потiм уже нi чорта не пам'ятаєш аж до самої старости,
коли, кажуть, наново вiдкриваються якiсь там шлюзи-загати, - навiть не можеш
пригадати до пуття, про що ж, власне, так нестримно-впоєно лепеталося тодi
одна до одної годинами поспiль, аж дня неставало, - хiба якiсь убогi