"Оксана Забужко. Let my people go" - читать интересную книгу автора

розроблених сценарiїв, iмпортованих до Києва сотнями росiйських
полiттехнологiв для постановки чотиримiсячної "чорної комедiї" пiд назвою
"президентськi вибори", не спрацював в Українi.
Особливiсть Ющенкової перемоги, яку йому намагалися вкрасти, полягає в
тому, що це в жодному разi не була перемога його власного виробу. У першу
чергу це перемога мiльйонiв пересiчних громадян, котрi мiсяцями боролися з
властями за свої права: по-перше, за право знати правду про обох головних
кандидатiв (вiдновився самвидав: тi, хто мав доступ до Iнтернету, власноруч
роздруковували та розповсюджували iнформацiю); по-друге, за право
проголосувати (мiльйони не змогли цього зробити через загадковi масовi
"неточностi" в списках виборцiв i плавом пливли на виборчi дiльницi, щоб
загодя перевiрити списки, та в суди - у день виборiв); по-третє, за те, щоб
їхнiй голос було враховано (по всiй країнi люди телефонували на - гарячi
лiнiї, повiдомляючи про порушення, фiльмували їх на вiдео, а в нiч
пiдрахунку голосiв вартували пiд виборчими дiльницями, чекаючи, коли їм
винесуть i покажуть протоколи). Внаслiдок цiєї затяжної й виснажливої
"партизанської вiйни" Ющенко на сьогоднi став символом, що об'єднує нацiю,
яка прагне демократичного майбутнього. Символом нацiї, яка давно переросла
купку старих радянських бюрократiв та кремлiвських марiонеток, котрi за
тринадцять рокiв Незалежностi перетворилися на звичайнiсiньких бандитiв.
Особливо ображає свiдомiсть того, що ми нiколи не дiзнаємося дiйсних
результатiв голосування. У нас украли рiч незмiрно значущiшу за перемогу
одного кандидата - нагоду реально пiзнати себе як нацiю в термiнах
статистики. Гарячкова метушня, завважена натовпом усерединi президентської
адмiнiстрацiї, мала на метi знищити якiсь важливi докази, - розповiдають, що
коробки з паперами спалюються у внутрiшньому дворi, який - згiдно з чутками,
надто численними, аби пустити їх повз вуха, - з минулого понедiлка
охороняється росiйським спецназом (у дискредитованих українських владцiв,
вочевидь, уже не зосталося багнетiв, на яких можна сидiти, - окрiм тих, що
надасть їм пан Путiн). Я зовсiм не хочу цим сказати, нiби пан Янукович не
має за собою нiякого реального електорату, окрiм як по тюрмах та
психiатричних лiкарнях (100% голосiв за Януковича в обох цих групах!). Вiн
безперечно його має - особливо на сходi та пiвднi країни, де людей тривалий
час було iзольовано вiд будь-якої iнформацiї, опрiч тої, що надавалась
мiсцевою владою (i чiтко взорувалася на старих зразках доби холодної вiйни,
коли не прямо геббельсiвської пропаганди). Бiльшiсть цих людей продовжує
жити, доволi апатично, у свого роду вiртуальному СРСР i голосує за того, за
кого скаже начальство. У жодному снi їм не намарилося б самохiть виходити на
вулицi з якоюсь полiтичною вимогою, оскiльки сама iдея iнiцiативи, похiдної
вiд них самих, а не спущеної "згори", залишається для них чужою й
незбагненною. Парадоксальним чином, цей свiтопогляд вони подiляють зi своїм
керiвництвом. Дехто йменує це "синдромом заручника": як вiдомо, по упливi
часу заручники починають iдентифiкувати себе з тими, хто їх полонив i тримає
пiд вартою.
Якщо вже вважати Україну "розколотою", то розкол цей проходить, вiдтак,
не за географiчною, лiнгвiстичною чи релiгiйною ознакою, як то довший час
намагалися вмовити сценаристи Януковичевої кампанiї i Українi, й рештi
свiту. Насправдi вiн куди складнiший i тонший - це розкол, сказати б, не "в
просторi", а "в часi". По однiй сторонi тут - новонароджена й повносила
українська полiтична нацiя, яка жодним чином не погодиться покiрно прийняти