"Оксана Забужко. Let my people go" - читать интересную книгу автора

Взагалi- то такi грандiознi тектонiчнi процеси на якомусь одному рiвнi,
та ще й iзсередини, зрозумiти не вийде -завеликий масштаб. Через київський
Майдан пройшли мiльйони людей, а локальнi "майдани" ще й досi продовжують
клекотати по всiй країнi. Iсторикам, соцiологам, психологам, культурологам
вистачить роботи на довгi роки, а що вже письменникам, то просто пощастило
понад усяку мiру - такий надпотужний вибух людського матерiалу випадає раз
на сторiччя (в Українi востаннє - у 1918-му).
Як найближчу й набiльш "упiзнавану" аналогiю, зараз найчастiше згадують
Прагу 1989-го (поляки, втiм, ще й Варшаву 1980-го, а нiмцi - падiння
Берлiнської стiни), але, по-моєму, як кожне iнше, це порiвняння також
вiдчутно "кульгає". Тобто, за всiма ознаками - безперечно чергова
"схiдноєвропейська оксамитна" (за демократичну форму правлiння, проти
авторитарної), з квiтами, пiснями й загальним моральним пафосом, суголосним
тiй-таки Празi-1989 навiть на рiвнi гасел ("Любов i правда переможуть"). Але
є й ще одна важлива обставина: саме в цю осiнь остаточно завершився
13-лiтнiй процес консолiдацiї української полiтичної нацiї. Змiнилася не
тiльки масова свiдомiсть, але й масова енергетика. Унiкальна - всi метафори
блякнуть! - атмосфера "свободи, рiвности, братерства" на вулицях столицi,
сльози на очах од нiжности до всiх i кожного, злиття в помаранчевiй ейфорiї
полiських фермерiв, львiвських i харкiвських студентiв, запорiзьких
металургiв, київських бiзнесменiв, i при цьому, що дуже важливо, ще й
остаточна духовна асимiляцiя - нiби переплавка в загальному нацiональному
горнi - етнiчних росiян, євреїв, угорцiв... Ключову фразу цих тижнiв - "Я
горджусь тим, що я українець", - уперше випадало чути вiд рiзних людей
безвiдносно до їхнього етнiчного походження, поняття "українець" нарештi
стало з паспортного громадянсько-полiтичним.

Напевно, можна побачити витоки того, що вiдбувається, в минулому
України...
Культури просто так не вмирають - а може, i взагалi не вмирають нiколи?
Все-таки ще двiстi з гаком рокiв тому гетьманiв у нас обирали, i дуже сильно
пiдозрюю, що якби не було в культурному "геномi" українцiв цього (дуже
шевченкiвського!) вiдчуття "неправедности" всякої невиборної, "призначеної
згори" влади, то самих тiльки тринадцяти рокiв громадянського суспiльства
для становлення української демократiї могло б, либонь, i не вистачити...
Якщо ж простiше, то впродовж останнього року в Українi остаточно
оформився вже вiддавна спроквола визрiваючий цивiлiзацiйний розрив мiж
суспiльством i владою. Пострадянська влада попросту репнула на тiлi України
по всiх швах, як на дорослому юнаковi благенький пiдлiтковий костюмчик. Не
виключено, що нарештi настав "не календарний", як висловлювалась Ахматова, а
справжнiй - духовний, чи, якщо завгодно, метафiзичний - кiнець СРСР.

Як i чому українська iнтелiгенцiя - письменники, дiячi культури - бере
(чи НЕ бере) участи в "помаранчевому русi"?
По- перше, революцiя на те й революцiя, що в нiй у той чи той спосiб
беруть участь УСI, вiд малого до старого, -вiд мого сусiда-таксиста, який
пiсля змiни задарма розвозив по хатах людей iз мiтингу, до директора мого
улюбленого японського ресторану, який щовечора вiдправляв у наметове
мiстечко машину безплатних сушi, i не менш нiжно мною люблених Олега Скрипки
й Марiйки Бурмаки, що не знати як не зiрвали собi голосу багатогодинними