"Оксана Забужко. Let my people go" - читать интересную книгу автора

(українською, боюсь, у ще меншому!), причiм половина з них - то фєня, арго i
мат. Це вже навiть не радянський дискурс - у тому бодай синтаксис
зберiгався! Провладний же "єдиний кандидат" пан Янукович був не раз
заскочений ЗМI за вкрай невимушеним уживанням мату так-таки просто в ходi
зустрiчей iз виборцями пiд час кампанiї. Навiть пiд час "теледебатiв" (на
яких зачитувався заздалегiдь заготовлений текст!) вiн примудрився,
перейшовши в заключному словi на росiйську, за п'ять "росiйськомовних"
хвилин кiлька разiв зiрватися - пролунало (щоправда, швиденько стлумлене
заникуванням!) "без балди" i ще кiлька перлiв.
А тепер про листа, за який ти згадала. Листiв на пiдтримку демократiї
були десятки, коли не сотнi, - я особисто пiдписала штук iз п'ять, у тому
числi "вiд творчої iнтелiгенцiї" (того, найбiльш "зоряного", що зiбрав
близько 500 пiдписiв) i "вiд iнтелектуального спiвтовариства" (того, що його
слiдом за нами, українцями, стали пiдписувати й iноземцi - серед них Ноам
Хомський i ряд iнших видатних умiв сучасної цивiлiзацiї). Зi своїм окремим
"Листом 12 аполiтичних лiтераторiв" виступила й лiтературна група Ю.
Андруховича. Лист їхнiй адресувався своїй читацькiй аудиторiї - молодiжнiй,
студентськiй - i витриманий був у звичному для них "постмодернiстському"
форматi. За стилем, мовою, ексцентрично-стьобною композицiєю вiн бiльше
скидався на лiтературний твiр, нiж на полiтичну заяву. Серед численних
яскравих iнвектив на адресу "прємьєр-мiнiстра", що пише свою посаду в анкетi
з двома помилками, там була й така фраза: збирається, мовляв, "зробити мову
попси i блатняка другою державною". Мiж iншим, цiкаве фiлологiчне
спостереження моєї надiнтелiгентної старушки матерi, яка цiєї осенi вперше в
життi навчилася розмовляти, iно мова заходила за дiї властей, приблатньонним
жаргоном: "Господи, який жах, - спохопилась якось раз, перебивши сама себе
на якомусь напiвтюремному зворотi: - Вiн же, виходить, таки ввiв другу
державну мову!"

Тобто у свiдомостi освiченого українця словосполучення "росiйська мова"
зараз асоцiюється з блатним жаргоном, а через нього - з ненависною
пострадянською системою?
Сама собою мова - нi, звичайно, абсолютна бiльшiсть українцiв нею
прекрасно володiє, а майже третинi населення вона взагалi рiдна... А от
росiйська як мова української влади - безперечно! I от коли на цю дотепну
метафору безневинної групи провiнцiйних лiтераторiв з гвалтом i криком
насипалась уся росiйська пропагандистська машина, i вони подибали по
другому-третьому-четвертому колу витлумачуватися й виправдовуватися, - отут
мене вже взяв справжнiй жах, вiдчуття наповзаючої оруелiвської тьми. I було
дуже соромно й гiрко за деяких славних дiячiв росiйської культури, якi
пiдхопили все це "полiттехнологiчне" бiснування, особливо ж боляче за автора
з дитинства обожнюваних фiльмiв, котрi колись, у радянськi часи, якраз i
допомагали випростатися - i не йти туди, куди жене строєм конвой за покриком
п'яного начальства.
Цi люди не розумiють, що в даному випадку якраз немудрованi в публiчних
жестах прикарпатськi хлоп'яки виступили на захист саме росiйської мови й
росiйської культури - тобто тих цiнностей, якi й зробили її свiтовою! Але
чому той-таки Ноам Хомський чи Жерар Депардьє можуть без особливого труда
розiбратися в українських подiях, а Марк Захаров виступає рядовим службовцем
орвелiвського "мiнiстерства правди"? Що взагалi коїться з росiйською