"Павло Загребельний. Диво (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- А ┐┐ не дуже й угризуть. Вона колись займалася гiмнастикою. Завжди
зумi║ вислизнути.
- Велике вмiння - вислизати,- промовив Отава так, аби лиш сказати
що-небудь.
Далi йшли мовчки. Дорога бралася в гори. Вона лягала на темну землю
розгонистими закрутами, розсовуючи в боки кущi, дерева i навiть будинки,
це було типове шосе для машин, щоб полегшити ┐м пiдйом, але для пiшоходiв
воно не надавалося аж нiяк. Замiсть нормального просування прямо вперед
доводилося никати по серпантинах туди й сюди, тi самi дерева, тi самi
будинки, тi самi вуличнi лiхтарi обходити то знизу, то згори, i якщо для
машини з швидкого накладання отаких повiльних виткiв зрештою все ж
одержувано висхiдний рух, то для людей, надто ж уночi, це видавалося
безглуздою блуканиною в пошуках невiдомо чого.
Двiчi обганяли ┐х таксi, повнi пасажирiв. Згодом ,у свiтлянiй смузi, що
┐┐ кидав на шосе лiхтар, вони побачили далеко попереду парочку. Стояли
посеред шосе, в найосвiтленiшому мiсцi i цiлувалися. Чи то скороминуща
курортна любов, чи, може, справжн║ кохання, яке не хоче ждати, не
розбира║, де свiтло, де темно, а то, може, просто вони зовсiм юнi i
заповзялися отак перерахувати сво┐ми поцiлунками всi слiди лiхтарiв на
нiчному шосе i йтимуть в гори до самого ранку, бо для таких дорога нiколи
не кiнча║ться. I вiн, Отава, теж мiг вигадати щось схоже, наприклад,
цiлувати Та┐су на кожному новому закрутi дороги, цiлувати ┐┐ лукавi уста i
мовчати, мовчати. Вiн завжди боявся жiнок через ┐хню балакучiсть, ┐х треба
було забалакувати майже до втрати свiдомостi - лише тодi вони почували
себе щасливими. Особливо страждали цим жiнки iнтелiгентнi. У них завжди
було повно претензiй до кожного нового знайомого, взагалi до цiлого свiту,
┐м чогось хотiлося, вони неодмiнно мали залiзти тобi в душу, вивiдати всi
тво┐ думки. Може, вiн був несправедливий, отак мiркуючи про жiнок, але вже
так воно склалося здавна, i перебороти себе Отава не вмiв i не мiг.
Коли проходили парочку, закляклу в поцiлунковi, обо║ вдали, нiби нiчого
не помiтили, i далi йшли, мов чужi, кожне по сво║му боцi шосе, i мовчали
вперто й затято, неначе вороги.
- Пробачте,перший не втерпiв Отава,- я дуже рiзкий i навiть грубий
чоловiк.
- Не турбуйтеся,- сказала з того боку Тая,- я теж далеко не ангел. Коли
хочете знати, я навiть жорстока. Може, тому й кинулася за вами в темряву,
як остання дурепа. Жодна нормальна жiнка нiколи б не побiгла. Особливо з
так званих нiжних, добрих i ласкавих. Хоч би ви кинулися в море або пiд
колеса першо┐ машини... Але я починаю набивати собi цiну, а це вже зовсiм
зле... Лiпше мовчати. Скоро вже наш санаторiй - i ви звiльнитеся вiд мого
надокучливого товариства... Але перед цим я б хотiла вам признатися...
цiлковите безглуздя, але... Зна║те, в мене зiрке око... Навiть зараз у
темрявi... Хоча темрява - це тiльки для невта║мничених, а для художникiв -
це середовище, де народжуються всi барви вiд сполучення з свiтлом... Бач,
я вже починаю читати вам лекцi┐, перебираючи ваш хлiб.
- Я не читаю лекцiй,- сказав Отава.
-Пробачте. Не знала... То про що я? Ага, про спостережливiсть... Уявiть
собi: поки ви ходили в непрасованих, якихось пожованих штанях i старому
светрi, а я теж дотримувала вам стилю i вперто носила штани й светр,
викликаючи осуд всiх санаторних дам i респектабельних чоловiкiв, але