"Павло Загребельний. Диво (Укр.)" - читать интересную книгу автора

робила я це мимоволi, менi здавалося, що я не думаю про вас i не звертаю
на вас нiяко┐ уваги. Але ось ви надяга║те костюм, як усi, бiлу сорочку й
краватку i, як усi, десь зника║те одного вечора, другого, третього... I
знов не знаю: цiкавiсть чи що це? Але менi захотiлося довiдатися, куди й
чого ви зника║те, хоч я розумiла, що це цiлковите безглуздя... А потiм я
побачила це ваше вiкно... I стала приходити до нього тодi, коли вас не
було ще... Зрозумiйте мене: я художниця...
- Я вас розумiю,- сказав Отава,- розумiю, бо я теж майже художник...
- Менi казали, що ви iсторик...
- Навiть професор i доктор iсторичних наук,- майже сердито промовив
Отава,- але це чисто формально... Ви ж зна║те, як легко тепер стають i
докторами, i професорами...
- Ви хочете пiдкреслити, що ви - не ординарний професор i доктор? -
змiненим голосом мовила художниця, мовби шкодуючи за хвилю вiдвертостi,
яко┐ вона допустилася з Отавою.
- Та нi, просто хочу вiд iсторикiв перекинутися до вас, художникiв, хоч
i знаю, що це, майже неможливо.
- Iкони? Це тепер модно. Навiть моднiше за абстракцi┐. У нас, в Москвi,
пошесть серед письменникiв, серед артистiв, про художникiв не кажу - деякi
на цьому навiть заробляють.
- Не вгадали. Зовсiм не iкони.
- Архiтектура? Як у Нестора: "Откуду ║сть пошла Русская земля i откуду
малометражнi квартири стали ║сть?" Але, зда║ться, цю тему у вас
перехопили. Вам хiба що лишилися виступи в газетах.
- Теж не вгадали.
- Пробачте, я стаю занадто цiкавою. А це майже завжди ознака дурощiв.
Знову вона мовби вгадала Отавинi думки i ще раз - вже вкотре-здивувала
його сво║ю проникливiстю.
- Добре, я вiдплачу вам тим самим,- сказав вiн, переходячи до не┐ по
шосе i несмiливо доторкуючись до вологих бiлих ворсинок на ┐┐ рукавi.-_ Ви
мало не щодня ходили в гори з етюдником. Дозвольте поцiкавитися, вдалося
зробити щось за цей час?
- Можу показати.- Вона зупинилася й глянула йому в обличчя, i вiн
побачив ┐┐ темнi очi i виразнi усiта.-Завтра запрошу вас до себе й покажу.
В мене окрема кiмната, менi створено всi умови... Бачите? Сьогоднi, на
жаль, не можу. Непорядно. А тим часом ми вже й прийшли. Непомiтно в
розмовах i в мовчаннi. Ви не гнiва║теся на мене?
- Нi,-сказав Отава, хоч i розумiв, що не треба зараз.нiчого казати. А
що треба, не знав.
- Тодi на добранiч,-Тая посмiхнулася.
- Угу.- На нього наплинула одвiчна його похмурiсть.-Добранiч.
Уночi йому приснилося, нiби вiн плаче. Прокинувся-i вiдчув, що все
обличчя в сльозях. Щоб не будити сусiдiв по палатi, тихенько вийшов до
вмивальника, глянув у дзеркало. Червонi, якiсь зовсiм маленькi, наче не
його очi на вилицюватому негарному обличчi з великим носом i в'ялим
пiдборiддям. Зняв пiжамну куртку, вiдкрутив кран, довго хлюпостався пiд
холодним струменем води, знов глянув у дзеркало. I знов не побачив нiчого
привабливого. Кiстяк, на який природа забула налiпити м'яса. В головi
билося дво║ слiв "славнозвiсний-горезвiсний". Мов мухи об шибку.
Горезвiсний... славнозвiсний...