"Павло Загребельный. Дума про невмирущого (укр.)" - читать интересную книгу авторапозаду. Пострiл - i танк котиться на гармату. Ще пострiл - танк не
зупиня║ться. Вiн стрiля║ з гармати й з обох кулеметiв, вiн поспiша║ знищити оту маленьку гарматку, бiля яко┐, втрачаючи останнi сили, метушиться самотня людина. Снаряди в лотку закiнчилися. Треба було розкривати другий. За iнших обставин це зробив би ящичний, але тепер ящичний лежав мертвий, i Андрi║вi довелося самому, обламуючи нiгтик, поспiшаючи, зривати з металево┐ скоби неподатливу защiпку. Вiн ухопив снаряд i, майже не дивлячись, кинув його в патронник. Вистрiлити Андрiй не встиг. Чорна стiна повстала мiж ним i танком i не зникла, не розвiялася, як завжди розвiювався дим пiсля вибуху снаряда, а стояла й стояла, заслоняючи Андрi║вi весь бiлий свiт. Вiн тернув рукавом по очах i лише тодi вiдчув у них жахливий бiль. Очi не бачили, вiн ослiп. Навпомацки Андрiй вiдшукав рукоятку й смикнув за не┐. Тодi, не прислухаючись до того, що дi║ться навколо, так само навпомацки знайшов лоток iз снарядами, зарядив гармату й знову вистрiлив. Стрiляв, аж поки закiнчилися всi снаряди в лотку. Тодi став шукати ще один лоток, але не знайшов його i заблудився. Нiяк не мiг натрапити на свою гармату. Йому стало страшно. Вiн прислухався -- довкола дзвенiла тиша. Десь далеко збоку, де стояли ┐хнi гармати, ще зрiдка пострiлювали танки, а тут було тихо й порожньо, як на краю свiту. Вiн спробував iти й упав. Тодi вiн поповз на звуки пострiлiв, але скоро знесилився, та йому й набридло повзти в той час, коли не загрожувала нiяка небезпека. В очах рiзало й пекло, надто в лiвому оцi, чорний морок не розвiювався, а став ще густiшим, але Андрi║вi чомусь здавалося, що це тимчасово, що це зараз мине, i вiн знову буде битися, стрiляти, вкидати в розiгрiту гарматну пащеку довгi латуннi патрони. невидимi ями, натикаючись на бугрики й купиння. Бiй затих уже зовсiм. Чи одступили танки, чи, може, вони прорвалися, Андрiй не знав. Може, вiн тепер iшов по землi, захопленiй фашистами? - Чи ║ тут хто-небудь? - спитав юнак i, не дiждавшись вiдповiдi, гукнув: - Гей-гей-гей! Десь здалеку прилетiв вiдгук. Через горби й видолинки, через трави й покоси до нього йшла людина. - Чого кричиш? - спитала вона, наблизившись. - Зрадiв, що здоровий? - Та нi, навпаки, - вiдмовив Андрiй. - Що ж з тобою, братухо? - Хiба не бачиш: ослiп. - Ослiп? Ох лихо! Ну, давай руку! Андрiй вiдчув руку, мiцну, шершаву, чоловiчу руку, руку солдата. - Держись за мене, ходiмо вперед. Дуже болять очi? - Та болять. - До санбату витрима║ш? - Витримаю. - Ото й добре. Гляди, отут ви┐мка. Як мати його малим купала, йому в очi завжди заходило мило. Андрiй кричав од болю, а мати вмiшала: - Не плач, од мила очi зiркiшими будуть... А тепер вiн лежав на госпiтальнiй койцi, слiпий i безпорадний, як цуценя. |
|
|