"Володимир За¦ць. Втеча (Оповiдання)" - читать интересную книгу автора

реготом, побiгти вперед, до закличного лона озера, й назавжди
зануритися в його прохолоднi глибини.
Величезним зусиллям волi, прикусивши губу так, що тепла цiвка
кровi потекла пiдборiддям, вiн опанував себе, труснув обважнiлою
головою - i видiння щезло. Повз нього спокiйно йшли люди, заклопотанi
чимось своїм, звичним. Михайло з полегкiстю зiтхнув i... прокинувся.
Свiтання вже золотило шибки, легкий протяг ворушив просвiтленi штори.
- I присниться ж!.. Дурниця якась... - розгублено усмiхаючись,
бурмотiв Ковальчук, вiдчуваючи, як усе ще калатає серце; вiн пригадав,
що в такому разi казала мати, i скоромовкою тричi повторив:
- Куди нiч, туди й сон.
I раптом з темного ще кутка, з-за ворухкої штори, виразно долинули
до нього пригасаючi слова, тоненькi, мов комарине дзижчання:
- Тепер пам'ятатимеш Навiю! [*]
-------
[*] _Навiя_ - iстота язичеської мiфологiї, що несла людям божевiлля.
Зображалась у виглядi старої жiнки, що регоче.
-------
Мишко зацiпенiв: вiн упiзнав голос тiєї бабцi, яка щойно йому
снилася. Коли зацiпенiння минуло, вiн простяг ногу i обережно потицяв
нею штору. Тодi, посмiлiвши, встав i зазирнув у затемнений куток. Там
не було нiкого. Однак Мишко мiг заприсягтися, що голос йому не вчувся.
Сiвши на розкладайку. Мишко глибоко задумався. I що бiльше думав,
то бiльше заспокоювався i чiткiше усвiдомлював: щойно вiн переступив
порiг буденного i повернення до звичайного життя йому немає. А ще вiн
збагнув - i це було найважливiшим, - що все, що сталося, поза сумнiвом
не випадкове i все його дотеперiшнє життя iз залiзною закономiрнiстю
пiдвело його до таких подiй. Обличчя Михайловi прояснiло, вертикальнi
зморшки посеред чола розгладились - Ковальчук прийняв якесь рiшення.
Вiн ще трошки посидiв, переконуючись у його правильностi. Тодi
пiдвiвся, востаннє обвiв поглядом квартиру i вийшов з дому, маючи
твердий намiр бiльше нiколи сюди не повертатися.
Двiрничка, побачивши Ковальчука - мешканця з шiстдесят третьої, -
насторожилася i з пильною увагою вдивлялася в його постать, прагнучи
не пропустити жодної дрiбницi. Ще вчора вона розтеревенила кому тiльки
могла, що "вiд пикатого втекла жiнка", i тепер вважала за свiй
обов'язок повiдомити новi деталi на додачу до вчорашнiх.
Оглядом двiрничка зосталася невдоволена. Мешканець Ковальчук
вiдверто не вписувався в традицiйний образ покинутого чоловiка-лопуха,
котрий потерпав через втечу дружини i прокинувся ранiше, аби тут же
їхати на її пошуки i слiзно просити про повернення. Хоча нi, дещо,
звiсно, було. Зiм'ятi штани i сорочка... Неголена фiзiономiя - це теж
через переживання.
А от вираз Ковальчукового обличчя двiрничцi геть не сподобався.
Було в ньому якесь упокорення, внутрiшня просвiтленiсть. Це було
неправильно, а отже, й недобре.
Мишко не помiтив двiрничку, чим мимоволi завдав їй ще один удар,
неквапом пiшов до зупинки автобуса. Вiн знову йшов повз жiночий
гуртожиток, що стояв тепер з правого боку, повз уламки приватного
будинку - з лiвого. Цього разу нiякi передчуття не терзали його. Тепер