"Володимир За¦ць. Втеча (Оповiдання)" - читать интересную книгу автора

на розкладайцi, нiби комаху на предметному скельцi мiкроскопа, i
вивчає холодно й прискiпливо. I приснився йому сон, дивовижно схожий
на реальнiсть.
Снилось йому, що вiн, як i сьогоднi, йде пiсля чергування додому.
Вийшовши з-пiд мосту на Великiй Окружнiй, Мишко, як завжди, повернув
праворуч на вулицю Верховинну, в кiнцi якої стояв бiля озера його
будинок. I була ця вулиця - як буває тiльки увi снi - дивовижно й
моторошно пустельна.
Внутрiшньо здригаючись, готовий до найнеймовiрнiшого, Михайло
зiйшов з тротуару й рушив дорогою повз уламки приватного будинку з
убогими рештками яблуневого саду з правого боку, повз
дев'ятиповерховий жiночий гуртожиток з лiвого. Уламки завмерли в
мовчаннi, криючи незрозумiлу погрозу. Дев'ять поверхiв гуртожитку
мовби нависали над усiм своїми крутими формами. Не дивитись, не
дивитись по боках! Швидше додому! Там порятунок, там захистять рiднi
стiни. Мишко мимоволi прискорив ходу i тут же, розумiючи безглуздя
ситуацiї, змусив себе поглянути на вiкна гуртожитку. Шибки рiзонули по
очах золотистим i густо-синiм зблиском. Вiн перевiв погляд на озеро,
що виднiло попереду - в кiнцi вулицi. Гладiнь води блиснула i теж
ударила в очi тремтливим срiблистим вогнем. Мишко на мить зажмурився,
а коли розплющив очi, вiдчув, що все довкола разюче змiнилося. Зовнi
начебто лишалося таким, як i досi, але якась перемiна, що її могли
осягнути тiльки неймовiрно загостренi Мишковi чуття, вiдбулася.
Щось неминуче мало статися, щось таке, вiд чого вже не можна було
нi втекти, пi сховатися. Раптом Мишковi здалося, нiби хтось пильно
дивиться йому в потилицю. Вiдчуття було таким сильним, що вiн не
витримав i озирнувся, рвучко повернувши голову. Нiкогiсiнько. Вулиця,
як i ранiше, була безлюдна. Але це не заспокоїло Мишка; навпаки, вiн
зрозумiв, що мине ще одна мить, - i вiн збожеволiє. Тож нехай би вже
сталося найгiрше, аби лиш не це чекання з його моторошною
непевнiстю... Вiн зупинився i, притулившись спиною до стовбура дерева,
завмер.
Зненацька просто перед ним, казна-звiдки взявшись, з'явилася
потворна бабця. Вона була вдягнена у звичайний для старих селянок
одяг: плюшеву коротку шубу, чорну спiдницю з дешевого краму i
квiтчасту хустку, зав'язану вузлом на головi. Вираз її обличчя i очей
жахнув Михайла - вони випромiнювали нестримнi й геть божевiльнi
веселощi.
Вiн зрозумiв, що ця зустрiч i є тим жахiттям, котре так
пригнiчувало його i завершилося незбагненне закономiрно. Бабця якусь
мить дивилася на Михайла безтямним i водночас всезнаючим поглядом i
раптом, закотивши очi пiд лоба, затiпалася вiд несамовитого смiху.
Смiх цей з такою силою вдарив по натягнутих нервах Ковальчука, що вiн
задихнувся, а з голови до нiг прокотились одна по однiй холоднi й
гарячi хвилi, змушуючи серце то завмирати, то лихоманково-прискорено
битися. А дикi веселощi старої вибухали з новою силою, i вона,
хапаючись за живiт, зiгнута навпiл, не смiялася вже, а вила, раз по
раз тицяючи в Михайла скарлюченим пальцем.
На кiлька довгих секунд усе переплуталося в його головi. Михайла
охопило непереборне бажання, забувши про все, похлинувшись страшним