"Володимир За¦ць. Втеча (Оповiдання)" - читать интересную книгу автора

бетонну коробку, заповнену жалюгiдними рештками меблiв.
Звiсно, i ранiше виникали у нього нетривкi думки про те, щоб усе
кинути й пiти геть. Одначе тодi вони ковзали по поверхнi свiдомостi,
не знаходячи глибинного вiдлуння в душi. Тодi Мишко знав, що не має
морального права полишити сiм'ю, адже дитинi потрiбен батько. Але
тепер...
Обривалася одна по однiй ниточки, котрi прив'язували його до
минулого, i вiн навiть фiзично вiдчув себе мовби в невагомостi. Проте
це вiдчуття минуло, натомiсть прийшло iнше, у якому смуток
перемiщувався з трепетно-радiсним передчуттям перемiн. "Гiрше не буде,
отже - буде краще!" - прогарцювала хвацька думка. Мишко схвально
кивнув їй услiд, набрав молодецького вигляду, розправивши круглi плечi
i якомога дужче втягнувши живота, i пiдморгнув своєму вiдображенню в
коридорному дзеркалi. Iз дзеркала глянула на нього недоладна кругла
фiзiономiя з великими вухами, що кумедно стирчали.
Темрява за вiкном, яку насилу розштовхувало оранжеве свiтло
лiхтарiв, дедалi густiшала, притискалась до вiконних шибок,
приглушувала звуки, робили важкими повiки. Глянувши у вiкно, Мишко
здивовано помiтив, що в роздумах минув увесь день, i що вже пiзнiй
вечiр, i його огортає звичайнiсiнький сой. Вiн подався на балкон по
розкладайку, яку нелегко було вiдшукати пiд покладами старих лахiв.
Нарештi закiптюжена й полатана споруда стояла бiля вiкна, а що заслати
її було нiчим, то Мишко лiг спати в штанях i в сорочцi.
Вiн довго перевертався з боку на бiк, скрипiла пiд ним
розкладайка, i Мишко вслухався в багатоголосий шум вiтру, що
невгамовно торгав кватирку й лопотiв рушником, забутим на балконнiй
мотузцi, у густий шелест листя на деревах. I чомусь спливли в пам'ятi
картини далекого минулого, дитинства, з того самого моменту, коли вiн
почав усе усвiдомлювати; як стоїть вiн на порозi старого батькiвського
будинку з продiрявленим вiдерцем у руках, дивиться, як падають у
нього, липнучи до стiнок, крихкi снiжинки, й дивується: чому ж вони не
витiкають з вiдерця, наче вода, адже батько щойно пояснив, що вода i
снiг - одне й те ж. А тодi пригадався йому зелений яскравий луг за
будинком, перетворений ромашками на хитромудре мереживо, а сам вiн iз
саморобним сачком ганяється за метеликами. I вiд усього навколо вiє
радiстю, теплом, духмянiстю. Засинаючи, Михайло надарма пробує
пригадати, чи приходила до нього коли-небудь потiм така чиста,
нескаламучена радiсть. Школа? Щось таке, напевне, було. Але вже не
те... Не так... Робота? Часом бували приємнi моменти. Але не бiльше.
Першi зустрiчi з Машою? Там, на Володимирськiй гiрцi. I загадковий
блиск в її очах, i зачарування обличчям, яке матово сяяло, i хвилююча
недомовленiсть...
Мишко по крихтах збирав щасливi спогади, проте всi вони, за
винятком спогадiв дитинства, не грiли. То, може, й не було потiм
щасливих хвилин, може, це був iлюзорний свiт самообману? Так
мандрiвник, знемагаючи вiд спраги в пустелi, бачить те, чого бажає
найбiльше за все на свiтi, - цiле море прiсної води. Мишковi стало
моторошно; вiн спробував пiдвестись, однак охоплене сном тiло вже не
пiдкорилося йому. I тут навалився на нього раптом, зiм'явши
свiдомiсть, важкий сон. Мишковi здалося, що хтось силою розiп'яв його