"Володимир За¦ць. Втеча (Оповiдання)" - читать интересную книгу автора

вiн твердо знав, що має робити.
До Вишгорода їхати треба було з трьома пересадками. Михайло трохи
боявся, що з ним заговорять, про щось попросять. Пiсля того, що
сталося, вiн став уникати людей, побоюючись сказати щось недоладне чи
прохопитися про свої незвичнi видiння. Звiсно, жодна нормальна людина
йому не повiрить.
Отож, коли на площi Шевченка Ковальчук сiв у напiвпорожнiй
рейсовий автобус, вiн з полегкiстю зiтхнув: мета була зовсiм близько.
Вiн добре пам'ятав цi чудеснi мiсця пiд Вишгородом. Торiк виїжджав
туди з дружиною й цiлим гуртом її колег по роботi, якi забажали
повеселитись на лонi природи. I по цей день вiн не мiг без потрясiння
згадувати, з яким вишуканим садизмом зрубувались молодi берiзки на
рогачi для багаття з казанком над ним i на пакiльцi для наметiв, як
витоптувалася молода нiжна трава туристськими важкими черевиками i як
чарiвна тиша ночi шматувалася п'яними вигуками спiвакiв, котрi
намагалися перекричати одне одного.
I Мишко рушив тепер туди, маючи твердий намiр не допустити бiльше
нiчого, схожого на той глум над природою.
Мишко зiйшов на безлюднiй зупинцi неподалiк од Вишгорода. Автобус
набрав швидкiсть i, б'ючи в асфальт синiм струменем вихлопних газiв,
помчав далi. Мишко роззирнувся. Серце його чомусь забилося
часто-часто. Хвилi пагорбiв i лощин спускались до Київського моря. У
вузьких виярках ще стояв пiвморок, i рiденький бiлявий туман
погойдувався на вологому тугому вiтерцi, що долинав од моря. Вгору по
схилах важкою темною юрбою брели сосни, легко збiгали бiлi берiзки. На
горбках у промiннi ранкового сонця сухо вилискувала глина.
Мишко скинув гарячi закiптюженi черевики, шкарпетки. Потiм сiв на
узгiрку i, вiдчувши розпареними ногами холодну глибину густої трави,
блаженно зiмкнув повiки.
А тодi, наче п'яний, з невгасаючим усмiхом пiшов по гаях i
перелiсках, лугах i дiбровах, вслухаючись у сухе механiчне сюрчання
коникiв, у дзвiнку синиччину пiсню, з гострим блаженством убираючи
вологi й духмянi запахи трав.
I все довкола грало радощами, палахкотiло яскравими сонячними
зайчиками на порудiлiй глицi, що волала землю, весело шумiло й
уривчасто шарудiло в низькорослому темно-зеленому чагарнику. Лiс жив
чарiвним життям, якого Мишко ще не пiзнав, але вже пiзнавав. I це було
так чудесно, що нiякi iншi дива вже не перебороли того блаженства, яке
вiдчував Мишко тiєї митi.

У цьому лiсi Мишко й лишився жити. Невiдь куди зникли його колишня
засмиканiсть i усвiдомлення безцiльностi iснування. Тепер вiн не
тiльки _усвiдомлював_ себе часткою природи, але й _вiдчував_, що сам
є нерозривне цiле з лiсом i його мешканцями. Вiн, дерева, трава, кущi
й навiть сам грунт, пойнятий павутинням вiчно спраглих слiпих корiнцiв
- усе перебувало в непростiй дружнiй єдностi. I це сповнювало його
душу блаженним спокоєм i солодкою впокоренiстю. Вiн зрозумiв, яке то
щастя - вiдчувати повну гармонiю вчинкiв i думок, не долати щохвилини
болючi суперечностi в самому собi.
Мишковi цiлий день знаходилось дiло. Рано-вранцi, ще на свiтанку,